Чем старше человек становится, тем чаще ему вспоминается детство, доброе, беззаботное, в котором были свои прелести, свои звуки и краски, незабываемые эпизоды и удивительные истории.
Накануне 1 июня – Дня защиты детей, невозможно было устоять перед соблазном окунуться в прошлое людей, которые уже давно взрослые, состоявшиеся личности, но, несмотря на это, помнят первые школьные книжки, украденный у соседа брусок для заточки ножей, вкус соседской грушки-гнилушки.

Галина СТАСКЕВИЧ, директор ГУО «Лицей Ивацевичского района»:
– В самом раннем детстве себя, конечно же, не помню, а вот эпизоды из школьной жизни, особенно когда была ученицей начальных классов, всплывают с легкостью и очень часто.
Была я тогда ученицей нулевого класса и каждой встречи со школой ждала с большим нетерпением. Все просто потому, что учиться мне очень нравилось. Чтобы не опоздать на уроки, всегда поднималась рано. Завтракала, одевалась и садилась на стул у окна. Я смотрела в темноту и неустанно повторяла: «Пора идти в школу», «Наверное, мы уже опоздаем…»
Всем сердцем полюбила я и свою первую учительницу Марию Викентьевну Шляжко. Поскольку сама девочка, очень хорошо помнится, как наша Мария Викентьевна одевалась, какими красивыми, ухоженными были ее руки, как вслух читала нам книги, красиво, образно рассказывала о том, когда вымерли динозавры, почему бьется сердце и что есть на свете изумительное чудо природы – Северное сияние. Это рассказы моего любимого педагога породили большую мечту – увидеть хотя бы раз в жизни великолепное зрелище. Несмотря на то, что на свете немало мест, где можно посмотреть Северное сияние, полюбоваться на чудо природы у меня так и не получилось. Но я не отчаиваюсь и не теряю надежды. Уже не за горами заслуженный отдых. А билет до Мурманска не так уж и дорого стоит.

Николай ЗЫБАЙЛО,сотрудник Ивацевичского историко-краеведческого музея, партизанский Дед Мороз:
– Детство было непростым – послевоенным. Жили, а в семье, кроме меня, было еще трое детей, не богато, но дружно и, что немаловажно, честно…
Тогда мне было лет пять-шесть. Как-то вечером пошли мы с мамой в гости к ее приятельнице. Видимо, чтобы не было рядом «детских ушей», мама оставила меня ждать ее во дворе, на скамейке близ дома. На скамейке этой были корыто для стирки белья, кошелка с наливной, ароматной антоновкой и брусок, скорее всего, хозяин дома использовал его для заточки ножей. Брусок мне приглянулся сразу. И пока женщины в доме обсуждали между собой деревенские новости, рассказывали о домашних хлопотах – все это время я с ним играл. А потом, уже перед походом домой, положил в карман широких штанин как свой, собственный.
Факт воровства зафиксировала опять-таки мама. Но за то, что взял чужое, ругать, «воспитывать» ремнем не стала, а просто спокойно сказала: «Отнеси туда, где взял. И не просто положи втихую, а из рук в руки передай хозяину». Хозяином был дядя Коля, и мы, дети, не то чтобы боялись его, просто «дух» чувствовали. Был он человеком серьезным, достаточно строгим. У такого не всякий решился бы взять то, что не совсем надежно лежит.
Конечно же, злосчастный брусок хозяину я вернул. Правда, немного слукавил, сказал, мол, играл и сам не заметил, как в карман его положил. Помышлять о чужом и принимать чье-то за свое мне больше никогда даже в голову не приходило. А вот историю эту и слова мамы: «Запомни: воровать нельзя» и сегодня помню. Мало того – детям, внукам, как самое большое сокровище в наследство передаю.

Вікторыя МЯЛІК, старшыня пярвічнай арганізацыі РГА «Белая Русь» ДУ «Івацэвіцкі ТЦСАН»:
– Летам са стрыечнаю сястрою мы часта адпачывалі ў дзеда. У вёсцы побач з чалавекам, якога мы вельмі любілі, нам было добра, цёпла, утульна. Неяк надвячоркам дзед нам даў заданне:
– Раніцай вам трэба будзе выбраць гуркі і пасаліць, некалькі трохлітровых слоікаў я ўжо падрыхтаваў. А яшчэ на паперцы, што на тэлевізары, напісаў, колькі солі і што да яе трэба пакласці перад тым, як гуркі заліць вадою.
Заданне дзеда мы з сястрой, вядома ж, выканалі. А потым заняліся сваімі справамі. Гулялі ў настольную гульню ў хаце, сядзелі пад яблыняй, гралі на гітары, спявалі песні. Адным словам, дзень прайшоў у нас, як адно імгненне.
Вечарам дзед вярнуўся з працы і вырашыў паглядзець, як жа выканана яго даручэнне.
– Дзякуй! Малайцы! Пасалілі гуркі, смачныя атрымаліся, – шматзначна сказаў ён і выйшаў на кухню, а мы за ім.
– Гаспадынькі вы мае, – падымаючы трохлітровы слоік з гуркамі, усміхнуўся дзед. – Перад тым, як пасаліць, гуркі памыць трэба было б…

Сяргей КАЗЛЕНЯ, старшыня Быценскага сельскага Савета:
– У суседскім садзе расла вялікая груша. І няхай сабе гэта была, як казалі, дзічка, пладаносіла яна штогод, і невялічкіх па памерах, смачных, духмяных грушак было на ёй безліч.
Неяк з сябрам вырашылі мы зрабіць «налёт» на суседскі сад, каб паласавацца гэтымі грушкамі. Агародамі, па бульбе ў пояс, прабраліся да дзічкі і назбіралі поўныя кішэні ападу. Ведаючы, што звычайна ў гэты час бацькі на рабоце, есці грушкі-гнілушкі падаліся да мяне. А тут зусім нечакана мама аказалася дома. Мусіць, па паводзінах нашых зразумела яна: тут нешта не так. І калі мы яшчэ і кінуліся ў другі бок ад нашага дома, мама гучна, нават грозна «кінула» нам услед:
– Сярожа, вярніся!
Аслухацца маму я не пасмеў, вярнуўся. І калі з кішэнь шырокіх штанін пасыпаліся на зямлю, бы гарбузікі, грушы, мама толькі і сказала:
– Вазьмі грошы і ідзі, разлічыся з суседзямі за грушы. А яшчэ – папрасі прабачэння за свой учынак. Сорамна мне за цябе, сынок, вельмі сорамна!
На душы мне таксама было дрэнна. Аднак, нізка схіліўшы галаву, я ўсё ж такі падаўся да суседзяў. Памятаю, што прабачэння за крадзеж папрасіў, а вось капейкі, што ўпіхнула мне ў кішэню мама замест грушак-гнілушак, дастаць так і не пасмеў.

Галіна МІКАЛАЕВА, карэспандэнт «Івацэвіцкага весніка»:
– На нашай вуліцы Першамайскай (Ганцавіцкі раён) некалі была што ні хата, то дзеці. Двое, трое, чацвёра… Хораша, дружна, весела жылі і старыя, і малыя. Калі цяжкасці, напрыклад, здараліся ці бяда ў дзверы грукала, не пакідалі, дапамагалі адзін аднаму.
Праз хату ад нашай жыла сям’я, а ў ёй трое дзяцей. Самым малодшанькім у ёй і самым любімым быў Максімка. Неяк раз, было гэта пад зіму, дзядзька Іван, бацька Максіма, затрымаўся на рабоце. старэйшыя дзяўчаты засядзеліся ў сябровак, а гаспадыні, цётцы Іры, каб управіцца па гаспадарцы, прыйшлося пяцігадовага сына пакінуць аднаго дома. І пакуль тая карміла парсюкоў, напаўняла бульбай чыгуны і даіла карову, гарэза залез на печ і на чарэні з падпалак зрабіў вогнішча, а потым яшчэ і падпаліў яго. Хату агонь не знішчыў, а вось бяды нарабіў.
Памятаю, каб падтрымаць суседзяў у бядзе, мама дастала з шафы новую коўдру, бялізну, ладны кавалак тканіны, мо на шторы ў пакой, што найбольш пацярпеў ад пажару, і блакітны, з начосам спартыўны касцюм, які днямі па вялікім блаце прыдбала яна ў райцэнтраўскай краме. Маўляў, для Максімкі.
Вох, колькі злосці, нават нянавісці было ў маім дзіцячым сэрцайку, калі на вуліцу ў яшчэ нядаўна маім спартыўным касцюме, каб пагуляць, «выкочваўся» малы, пухнаты Максімка… Толькі з гадамі прыйшло да мяне ўсведамленне: якое ж вялікае сэрца трэба было мець, каб ад свайго дзіцяці адарваць і чужому аддаць.
P. S. Вот таким необычным получился привет из прошлого.
Уважаемые наши читатели! Покопайтесь в закромах своей памяти, может, найдется интересная история, которой вам захочется поделиться. Запишите ее, а затем пришлите на электронный адрес газеты для опубликования vestnik@brest.by.
И еще – в конце года лучший рассказчик получит подарок от «ІВ». Только есть одно условие – нужно обязательно быть не просто читателем, но и подписчиком районной газеты.





